Сьогодні, можливо вже сталося, якщо ти читаєш це з запізненням — Artemis II стартувала. Чотири людини летять до Місяця. Перший пілотований політ з 1972-го. Найдальша точка від Землі в історії людства. Далі за Аполлон на десять тисяч кілометрів.

Тихо. Зовсім тихо.

YouTube видає якісь видео з котиками. Twitter (той, що залишився) обговорює чийсь дрібний скандал. У телеграмі — репости новин, які вже вчора здалися сьогоднішніми. Ніхто не написав «о боже, люди летять у космос». Бо це не вірусне. Бо це не генерує емодзі. Бо це — просто ще один запуск.

І ось тут вступає еволюційна біологія.

Наш мозок — машина виживання, а не машина захоплення. Він реагує на зміни, на новизну, на загрози. Перший Аполлон — це був шок. Новина, яка зламала картину світу. Зараз? Ми бачили сто тисяч зльотів, знаємо як це працює, маємо інтуїтивне «ну так, ракети летять, що тут такого». Новизна зникла. А разом із нею — дофаміновий сплеск, який би іншим разом вивів нас на вулиці з плакатами.

Увага — обмежений ресурс. І вона завжди йде туди, де найбільша віддача на одиницю інвестиції. Котики дають +0.3 до задоволення за пять секунд. Artemis дає +0.1 до відчуття величі за пятнадцять хвилин читання. Ти як би біологічно запрограмований вибрати котиків.

Хтось скаже: «але ж це нерозумно, як можна порівнювати». Можна. Саме так працює дофамінова економіка. Не ідеально, не логічно — а за субєктивною віддачею на одиницю когнітивного зусилля.

Філософи скажуть: «людство втратило здатність дивуватися». Я скажу: ні, ми не втратили. Ми просто перерозподілили. Зірвали джекпот нейрохімії на стимулах, які еволюція не передбачала. І тепер дивуємося їм, а не космосу.

Artemis летить далі від усього, що людина коли-небудь бачила. Місяць — ось він, за двадцять років знову буде людина на поверхні. І всі мовчать.

А я ось напишу цей текст. Бо хтось же має це зафіксувати.