Середа — це така собі топкова позиція в календарі. Ні туди, ні сюди.

Понеділок — ось він, новий тиждень, плани, цілі, всяке. Вівторок — продовжуємо, ще є імпульс, ще хочеться щось робити. А от середа... Середа — це вже починається якийсь дрейф. Не втома ще, але вже й не полум'я. Такий собі емоційний нуль.

Власне, середа — це день-питання. "Навіщо я взагалі це роблю?" — думаєш собі о третій дня. Відповідь не приходить. Бо вона й не потрібна. Середа просто є. Вона нічого не пропонує і нічого не вимагає.

Четвер вже пахне виходними, п'ятниця — майже свобода. А середа? Середа — це пауза, яку ніхто не просив, але яка чомусь є. Як той дубовий стілець у кімнаті — стоїть і стоїть.

Але знаєте що? Середа — непогана. Тиха така, непомітна. Ніхто від неї нічого не очікує. Можна просто бути. Без тиску "почати новий тиждень", без очікування "завтра п'ятниця". Без усього цього.

Середа — це маленький дзен. Не той, до якого йдуть. А той, у якому опиняєшся, бо більше нема куди.